"Вітражі"
· · · · ·
Люблю тебе, Вкраїно!
О, Господи, за що карають,
За що мордують так мене
Дніпрові води? Серце крають.
Неспокій хвилями жене.
За що Карпати в шапках - хмарах
В бескиддя тягнуть потайне,
Трембіти в'яжуть в нотах - чарах,
За що насилують мене?
І манять чим степи таврійські,
Чом кучеряві сняться сни
В пожарах диких Асканійських,
Минаючи полон весни?
А чим беруть ліси Волині,
Що згадка спати не дає,
Про сон в озерах - очі сині, -
Чи дрімаями дістає?
Я так люблю тебе, Вкраїно,
Хоч і художник, і поет,
Та навіть як зложу в єдино,
За сказаним іще секрет
Залишиться за браком слова,
Палітра в бідності замре,
Душа і далі буде хвора,
Любов'ю ще не раз зітхне.
Люблю, люблю тебе, Вкраїно,
Не гривнею і не рублем, -
Люблю як маму, як дитину,
З тобою, з піснею, з мечем!!!
· · · · ·
Образа за неньку палила вогнем
Бумагу, що думку ловила.
Вона все терпіла, поета мечем
Удари стоїчно зносила.
А він не вгавав, аж палала стіна
Від тої образи у красці.
І плакала, тихо стікала сльоза
В останній стіні - чорній казці.
Молилася пліснява за упокій
У карцері - склепі могильнім,
А він не здавався, - карцер горів
В любові до неньки всесильній.
Тенета павук за вікном доплітав
У рай-дугу сонячних променів.
В сирім казематі поет догоряв,
Ворожою люттю закований.
Береза молитву йому за впокій -
"Якби дали вирости бідній" -
Шептала б удень і у тиші нічній,
Шептала б у долі невтішній.
· · · · ·
Стоїть похнюплена маленька,
В садку зажурена старенька
Моя хатина край села,
Де знов стежина привела
До пуповини, що не рветься
І що давно вже не сміється.
У бур'яни мого життя,
В кінець короткого буття
Взяла та й привела.
І я стою, як сновида,
Беруся знов за лободу,
Корчую знов свою біду,
Корчую витяжку із шиї,
Із бур'яна юначі мрії,
Корчую все, що тут лишив,
Що ним колись людей смішив.
Корчую все, лишаю тлін,
Що буде як церковний дзвін
Новим світанкам і обновам
Нести нетлінне усе новим.
Буде нести, як і несло,
Буде вкладати в перевесло,
І так від віку і до віку.
Таким, як ми, немає ліку,
А час між зорями пливе,
В нім відображення криве
Моєї тлінної хатини,
Моєї першої дитини
І нашої в ній пуповини.
І так щоночі і щоднини.
У часі все пливе нетлінне,
У пам'яті пливе незмінне.
· · · · ·
Слово не з кожного сила,
Сильне не всім і дано,
Давить не всіх воно-брила,
Бродить не скрізь, як вино.
Слово моє наче бомба.
Рвало навпіл, на куски
Тишу, начинену громом.
Ту, що не в силах нести.
Рвало бідони терпіння,
Сипались вікна в Чечні.
Рвало імперське коріння,
Що розповзлось в маячні.
Рвало, в могили складало
Сміх із дитячих казок.
Музику в ризу запхало
Маревом білих кісток.
Слово, як грім серед неба, -
Череп від болю тріщить,
Каже, що спати не треба -
Якщо воно ще не спить.
Словом коханнячко дише,
Слово і сповідь веде,
Лагідно тигра колише,
Комусь синців накладе.
Батько і сина навчає.
В слові, як в дзеркалі він.
В слові всесилля зростає
Як підпрягається дзвін.
Слово у нових куплетах
Ранить, чи гладить усіх.
Селезню словом в дуплетах
Бачиться смерть, а не сміх.
Із автомата на шпальтах
Глупством без промаху б'є.
В запрограмованих смальтах
Його з-під ніг дістає.
Правді послужить і честі,
З ними і в душу зайде.
Кривді так само, безчестю -
Місце і з ними знайде.
Словом в обличчя до краски -
Здавить за груди воно,
Може кохати без маски
І забродить як вино.
Видавить атоми правди
З цілої скирти брехні.
Тони хімічної кривди
Виоре знов навесні.
Слово сховає в тумані
Світ, і зав'яже в мішок
Час твій у ваті, в дурмані,
І захова від зірок.
Ніжно згадає матусю.
Мовчки, чи вслух - всерівно,
Вийти без нього боюся
В двір, по-під темне рядно.
Де залишились наривом
В вічнім віночку стежин
Вишиті п'ятами криво
Сліди у гіркий полин.
Знайде воно гідну диву -
Полум'ям палахкотить -
Справу, що зав'язю в гриву
І що в загінку спішить.
Гумору збоку причепить
Наче каміння мішок,
В хвилі якійсь присобачить,
Щоб продавив до кісток.
У філософію тягне,
До проржавшого дна,
Тягне корінням у спрагле.,.
Парфумить щодня бузина.
Слів всіх в сторінку не вмістиш
Вітер в трубі зумерить
Снігом в обличчя періщить -
Без снігу, без вітру дожить.
Хочу в майбутнє ступить.
Слово - під ногу граніт,
Щоб стати, нажите зложить.
Щоб в вірші метал "побєдіт".
Хочу щоб словом напевне
Витравити із людей
Все, що їх давить мерзенне,
Вигнати зависть з очей.
· · · · ·
Плодяться круки в війну.
Б'ють дрижаки по спині.
До церкви на прощу майну,
Гріхи відпустіте мені.
Вродить гарбуз на городі.
Кружить стриптиз у млині.
Скалки летять від колоди,
Вріжуть у зуби й мені.
Порпає лин у мушщі.
Зять у макітру плюс.
Місто з наметів в гарячці -
Хтось ще когось доклює.
Б'є опозиція, мітить.
Прямо у фотку, в чоло .
Влада усмішкою світить.
Ми вже пройшли, - це було.
Б'ють барабани у барі.
Щось народилось сліпе.
Жінко, на кухні в нас чвари,
В Києві ГКЧП.
· · · · ·
Гомонять на майдані -
Зерна у попіл
Шелестить в чемдані -
Випуска пір'я сокіл.
Хтось останнє за гривну -
Гени плюються.
Хочу тещу надійну -
Хай менти розберуться.
Довго - красно сідає
Сонце за обрій.
Президент теж не знає,
Чи завжди буде спокій.
Той не зна, скільки брати -
Хрясне копитом.
Дремену на край світу -
Хтось пропустить крізь сито.
Не затягує пісню,
Вовком не виє,
Ще Хмельницька зависне -
Тихо, браття - побриє.
Тягнуть Гімном за жили -
Впаде яблуко стигле.
Мені мало вложили -
Родить сука і скиглить.
Над копрами завіса —
Грає Чайковський.
Я живу на курорті -
Пише щось Ходорковський.
А Ротару, як завше,
Всіх переплюне.
Гнеться гілка калини -
Ждіть - політика дуне.
Засвистіло улузі
І на курорті,
Живемо всі в напрузі,
Як дівчина в аборті.
То не місто без бомжа -
Добре при ватрі.
Ходить гола, як правда,
Без спіднички в театри.
Не земне тяготіння -
Банками давить.
Батьки! Ваше коріння
Сумлінням картавить.
В комара хобот більший
Ніж у слона,
Причепіть слону крила,
Всім нам хана.
Гомонять на майдані -
Дишло, як дишло.
З телеекрану:
"Аби щось не вийшло".
Кажуть і крутять,
Крутять і кажуть,
Крутять і крутять
Хочуть - мовчать, хочуть - попустять.
Пастуху треба стадо -
Хочеться їсти.
У вовків сите кредо -
Полежати, засісти.
Гомонять на майдані -
Кажуть доходить.
Пропоносить, побризка -
І то не зашкодить.
Придавити на шиї -
Гнійники, - як короста.
Тих вошей на Вкраїні
Тисяч вже мабуть до ста.
Не шнуркують, не ходять -
Заросли п'яти сіллю.
Нами все верховодять
Необізнані з біллю.
На сумління кивають,
А нема де дістати.
Ви верніться в утробу,
Ще поплаче хай мати.
По собі щось лишити -
Мозолі тре'набити
Не в пустій головешці -
Плуга в полі водити.
А банкір наш не скигаить
Над мільярдами висне,
Копійчини не вділить
Негараздами тисне.
Пуповина на пузі -
Повитуха зомліла.
На осиці у лузі
Розпровля пугач крила.
Сльози йдуть борозною -
Не всихає річище.
Ми завжди в однобої -
Все між вухами свище.
Я в село не потрапив -
Хутір у полі,
То вже нові сатрапи
Повернули на коло.
Черноземи, як масло -
Постоли в інтернеті.
Йдуть ракети як гасло,
А все інше в прикметі.
Доїлозили мову,
"Драстє" вам, нам начхати
повилазили знову
дерев'яні із хати.
Загальмую востаннє
По бруківці - сміюся.
Мати спить, але знає,
Що я все ж не здаюся.
· · · · ·
Земля уже вся в слідах.
Затовчена, прибита.
В них багатоьх мільярдів прах -
Стоптані копита.
Мені вже нема де ступить,
Щоб слід полишити свій.
Відчай в душі зелений кипить,
Дум, пісень пропадає прибій.
Пропаду з ним і я.
Як жаль, що так пізно з'явився.
Непримітним струмком течія,
А з нею і слід мій, що так й не родився.
· · · · ·
Купив сусід коня. Колгосп давно розп'ятий.
Стерня засіяла поля,
А треба вже її орати,
Та жодного в колгоспі тракторця.
Купив сусід коня. Автографом копито
Приватизацію веде.
А комунізмом роки збито
У купу гною. Так воно все йде.
Купив сусід коня. Змією слід від шини -
Протектор скроїв моріжок.
Надія підпирає спини -
Як комунізму пам'ятник стоїть стіжок.
Купив сусід коня і дує свою пипку,
Неначе іномарку він купив
І робить з того крику,
Що не "совєтский" то, а його власний кінь.
Купив сусід коня і сіє свою гречку,
А соловейка десь нема.
Він сам співа на тім сучечку -
За своїм плугом ще колгоспна борона.
· · · · ·
Я покинув свій дім і пішов у світи.
Підганяла гаряча підкова.
Все не міг зупинитись, ромашку знайти,
Хоч і звала зелена діброва.
Бо цікавився всім і гортав сторінки,
І чіплявся за все у двобої.
Де навстоячки міг, де вдягав повзунки,
Озирався в шахтарськім забої.
Підганяла, як дикі сармати коней
Майже завжди на білу сторінку,
Не давала склепити запалих очей
Моя доля, і гнала в загінку.
Продирався крізь хащі і терну, і роз,
Іскри сипались наче з мартену,
Закипали попруги в розгоні із гроз
По спітнілій спині без упину.
В підголоски не йшов, на всі груди співав
Проти вітру на голім причалі.
Страх кістляво за горло тримав,
Не дава розмахнутися волі.
Та як завжди в дорозі стрічались мости,
Що єднали омріяні далі.
Тільки, Боже, мене за гріхи ти прости,
За ті мрії, що з часом сконали.
Я довірився їм і пішов як мара.
Вибирав неосяжні загони.
Більшість з них підкорялись не з першого дня,
В горизонтах ховались кордони.
Мати тихо услід милосердну сльозу.
І благала, благала, благала.
Горизонти кордони ховали в грозу,
А вона все сльозу проганяла.
Зупинились батьки на своєму шляху —
А тобі крокувати ще, сину,
Ми звітуємось вже на останнім мосту,
Ну, а ти до свого добирайсь без упину.
· · · · ·
Чужа біда
Чужа біда, то не біда,
Не під моїми нарами,
А під чужими, хоч й біда
Мене не крутить чварами.
Чужа біда, як смерть бліда,
Вночі холодно фарами
Когось безжалісно з'їда,
Когось осінньо хмарами.
А не болить мене, геть не болить,
Хоч плаче мені - скаржиться,
Мене вона не сторожить,
Із серденьком не дражниться.
Чужу біду руками розведу,
Скільки там того діла.
В куточок спати укладу
Подалі від душі, від тіла.
· · · · ·
Засохне листок полину,
І зовсім нікому не шкода.
Засохне як свідок життю дурману,
Бо так диктувала природа.
Згустком далекого неба
Дрімає архівно часопис.
Зараз він зовсім нікому не треба -
Корисного сліду рукопис.
Покинув Еллади полин
Насиджене місце горбочка.
Спартанця знекровлений син -
Травини цілюща примочка.
Часу ще туман не зійшов,
І дід мій на пам'яті сниться.
Полин несміливо ще, знову прийшов,
Гіркий хоч, та знов знадобиться.
· · · · ·
Спішив свій гороскоп пройти,
Свічадо спорожнити.
Спішив іще чогось знайти
І лиш тоді перекурити.
Спішив, спішив і перебіг,
А гороскоп лишився.
Свічадо десь і десь поріг...
І сам вже заблудився. · · · · ·
Я замисливсь над плином часу.
Ніч лінивим безсонням бреде.
У віконці картини красу
Без перерви краде і краде
Моя сутнісь, - як дикий тарпан -
Все на зуби натхнення веде,
І душею, як вусом тарган
На підрамник картини кладе...
Запевняю - не зраджу красі.
У гірскім водопаді скупаюсь.
У ранковій до сонця росі
Захлинусь, і тоді здогадаюсь,
Що зоря у росинці згорить,
Що бджола чистотою уп'ється,
Що роса мені в ноги спішить,
Задзвенить, заіскрить, засміється.
Хочу жити у дикій красі -
Та кладу густо фарби картини -
І купатись у босій росі,
І чекати ранкові години.
У заполи проміння ловлю.
Горобці між дерев фуркотять.
Я нічого вже тут не зміню,
Бо не треба нічого мінять.
· · · · ·
Я бачу знову перспективу,
Не в голубому сні.
О, Господи! Такому диву
Я налягатиму в човні.
В свої роки в отих туманах
Я загубив її.
Я тільки душу ніс ще в ранах.
Вже не чекав Різдва - куті.
Геть збайдужів, все осіріло.
Дзвіночки розгубив.
Бажання навіть не скуліло.
Давно вже весь осиротів.
А це, мабуть, Господь до хати -
Бо просвітлілося у ній.
В Христі я бачу, хочу знати,
Що там загорнуто в сувій.
А їх - бо там, та ще й багато,
Мов дав на десятьох.
В одному дзвінко заспівати,
В другім - писати аж за трьох.
А в третім, а в четвертім, в п'ятім.
Як в голубому сні.
По-новому натисну в п'яти,
По-новому на весла у човні.
· · · · ·
Про реставрацію картини,
Про її долю у віках
Я оповів своєму сину,
Що її тріщини в кутках
Надійно до себе ховали
Все завербоване гріхом,
І з цього долю свою ткали
В молитві, пісні, матюком.
За довгі роки полотнину
В музей шедевром упекли.
Збирала глядачів данину,
Хоч по при волю їй несли
Тільки за старість, за віки,
За пам'ять в тріщинах старезну,
Всіма забуті ті зірки,
За постать рицаря кремезну
З мечем кривавим у руці.
Шедевром пам'ять в ній була,
Бо фарби вже як в молоці,
Майстернісь тріщина звела.
Тепер реставрувати треба.
Пізнать, що в ній і зрозуміть,
Чи дім із цегли, чи з колибу
І що в історію вложить.
· · · · ·
Змордована душа
Куточок рідної землі -
Бальзам змордованій душі,
Бальзамом рідні мозолі
У батьківській долоні.
Такі ж і мозолі землі.
За мною все життя, як тінь
Зорею на моїм кремлі,
Мов мерседесом, мов козацький кінь.
Її давно вже отруїли б, З
гнила б в смердючому лайні.
І не знайшов би пам'ятник могилу
В кривавих ранах по стерні
Якби не батьківські години,
Та по спині солоний піт,
Не було б радості й третини,
Давно зложила б життю звіт.
А так сидить, кепкує з них.
В своїм куточку батьківщини,
Хоч змучена, та часом сміх
Дзвенить і зараз.
Як в дитини.
За що лінчують всі тепер,
Як було Гоголя колись,
Чи я свиню у когось спер,
А чи не в той день розговівсь?
То так. Не кланяюсь я всім.
Гординя мій високий пліт.
В свою ціну я - побий грім -
Колючки вдів давно на дріт.
Тепер не знаю що робить -
Усе так накрутилося.
Вже "криша їде", аж шипить,
Колючки ржаві в'їлися.
Ховаюся вже від людей,
Від світу вже відгородивсь,
Від заздрісних, скупих очей
У почорнілий світ заривсь.
Болить. Все тіло вже болить,
І пам'ять чомусь губиться,
І свіжою душа кровить
І кривиться, і скулиться.
Чи буде ще якийсь просвіт?
Чи буде сонце може ще?
Питаннячко, старе як світ,
Лопоче як полотнище.
Душа моя, як скляночка граниста.
В ній як промінчики в росі
І гола проза - пісня чиста,
І я від Бога у його красі.
Душа моя - пряма гепотетична
Як райдуга у кольорах,
Як думка у словах іскриста.
Не йметься їй - гуляє по вітрах.
Душа моя - заспівує, як ліра,
Витягує із підошви
Усе, що досі не зомліло,
Не проржавіло заздрістю грошви.
Душа моя - у поетичній формі.
Я закликаю всіх братів
Іти до Бога, як до норми,
Хоч сам дійти мабуть не вспів.
· · · · ·
Століття котилися лавою
Блисли, гуділи, ревли
Дурною і доброю славою,
Як в Африці чорні слони.
І часу космічного хвилями,
Як жирні фінвали-кити,
В океані давно почорнілому,
Як рідні брати-близнюки.
Писали історію, грифили
Без жодних законів письма.
Бризкали фарби каністрами,
Кров'ю бризкала їх карма.
Все пнувся до вершини,
Але не так, як слід,
Як внучок до малини -
Яку підносив дід.
Взирав на ню так довго,
Чіплявся за сучки,
Та дерево не того...
Ламались - не гнучкі.
Шукати треба дуба,
Або його рідню,
Де сук до слона зуба... -
Драбина під ступню.
Та ніколи вже того...
Снаги немає вже.
Лишилось віку мого...
Лишився Фаберже.
Легенько по-над плаєм
І я, і тінь пливе.
Тихесенько так граєм.
Все в зеркалі, - криве.
· · · · ·
Ветерани, інваліди Вітчизняної війни!
То за ногу, то за руку
Вам дають знов ордени.
Дурять далі: "За Вітчизну
Треба голову зложить".
Не за сало, кусок хліба -
За ідею положить.
Знову кози у капусті...
Не доганять костурі.
У коморі зовсім пусто -
В хаті сиро як в норі.
Ллються сльози спересердя.
А дающая тремтить,...
Аж дуріє милосердя, -
"Ще й каліка хоче жить". · · · · ·
Відірви надію від мене
І я задихнусь.
А вдягни в яку небудь гру
І я усміхнусь.
Як на страту його ведуть -
Він вже не жилець.
Не бачить ні сонця, ні квітки
Іде живий мрець.
Час зупинивсь -
Не година, ні мить.
Як мертва медуза -
Не пливе, не болить.
Надія це ротор,
Життя мого старт.
Кричить в срібний рупор: -
Життя - то лиш жарт!
· · · · ·
Зажурено у небосхил
- Втікайте , діти, з Батьківщини,
Бо доля ваша тут без крил,
Не гріє вже тепло родини.
За горизонтом видно світло
- Втікайте, діти, з Батьківщини,
Поки година ще не зникла,
Допоки правлять тут кретини.
· · · · ·
Зажив на краю двох ідилій.
Між пальців свист вітра ловлю,
Ожив і кричу у такт хвилі
Як зморена чайка... живу.
Ожив — бо, як бачите, люди,
На радості вістря наткнув
Все те, що давило так груди.
І в море, щоб зняти, пірнув.
Порадуйтесь, друзі, зі мною!
Порадуйтесь хвилі моїй,
Що бігла назустріч горою
В запилені груди - прибій.
· · · · ·