Пустіє пляж, бо схолодніли ранки,
І море вже не вабить теплотою.
Та на душі болить, бо, вкутане серпанком,
Воно на рік прощається зі мною.
· · · · ·
У світі свято, Випав перший сніг.
А наша хата босоніж
Стоїть на пагорку
І дивиться пречистими очима
У степ безкраїй, наче та дитина.
· · · · ·
Сходить сонечко над степом,
А мені здається,
За зеленим очеретом
Соняшник сміється.
Зашарілася калина,
Мов дівоче личко,
Повела мене стежина,
Наче біла стрічка.
Я віночком уквітчалась
З польової м'яти.
Я з коханим цілувалась,—
Ой, не знає мати!
· · · · ·
ТРАВНЕВИЙ ДОЩ,
А дощ травневий
Все щось співає.
Він був миттєвий,—
Та рясно впав,
І забуяло
Навкруги все,
Душа співала,
Та й над усе.
Врунися, хлібу,
Врунись, город!
Змий дощик хибу,
Лий на дород!
Лий в мої відра,
По вінця лий,
Була я бідна,—
Впав дощ срібний.
· · · · ·
Уквітчався білим шумовинням
Мій садок вишневий під вікном.
Теплі зорі, як в ріллі насіння,
Шепотіли казку перед сном.
І мені наснилося в цю пору
Щось хороше, ніжне і ясне,
І чуття, привільне, яснозоре
Знову розбентежили мене.
Степ мовчить.
Зітхає стиха вітер.
Червоніє на узліссі гать,
Біля хати попринишклі діти,
Про минуле з дідом гомонять.
Хай і їм насниться щось, нівроку, -
Сірий жайвір, поле і рілля.
І чуття, намріяні, високі
Хай дарує вквітчана земля.
· · · · ·
Під Києвом, в маленькому селі,
Мені зустрілося джерельце.
Воно струмочком било з-під землі,
Виблискуючи, наче скельце.
Хтось вистелив каміннячком його,
І верби над струмком схиляли віти,
І сонце визолочувало дно,
І зорі задивлялись в нього, й квіти.
Навколішки стаю. І до струмка
Схиляюсь, п'ю його цілющу воду,
І мрію заколисану рядка
Присвячую землі моїй, народу.
Малий струмок. Та сила в ньому є,
З таких струмків земля збирає ріки..
Я серце невгамоваие своє
Назавжди там залишила, навіки.
· · · · ·
Нарешті я діждалася зими.
І ось з душі спада вже чорний смуток,
А хуртовина білими крильми,
Згорта сніги під стріху, мов здобуток.
Люблю з дитинства чари зимові:
Розписані, мов пензликом, віконця,
І димарі, де виють домові,
І навіть те, то не буває сонця,
Є щось казкове, дивне, чарівне,
В її непереборній дикій силі,
Що від знесилля позбавля мене,
І підиіма мій дух на бурній хвилі.
І я не я вже! Я сама—зима
Лечу над степом в білій круговерті,
Та раптом розступилася пітьма—
Пташину врятувала я від смерті.
Вона серед наметів- снігових
Лежала, вітром збита, нерухома,
Її вже, мабуть, не було б в живих
Якби в метіль не вийшла я із дому.
· · · · ·
Сію біле борошно, наче сніг,
А в очах веселками—радість, сміх.
Сонце у віконечка загляда,
Ой , чия ж це долечка молода?!
Вже дівчата з хлопцями у дворі,
І пісні весільнії до зорі.
Рушниками-півнями все цвіте,
А в печі натопленій хліб росте,
Ой, який високий ти хліб печеш,
Своє щастя, донечко, ти знайдеш,
Сію біде борошно, наче сніг,
А в очах матусиних—сльози, сміх.
· · · · ·
На долівці—полин, полин,
По долівці—квіти.
Ой, журба моя, полинь
В край, де мої діти,
Мої діти, хижі думи,
Моє серце крають,
Враз наповнять його сумом,
Журом аж до краю.
Серце плаче, мабуть, тому,
Що ви так далеко,
І не скоро ще додому,
Прилетить лелека.
Хвиля грає, хвиля б'ється,
Сонечко сідає,
Чи зустрітись нам прийдеться,
Я, сини, не знаю.
То ж скоріше приїзджайте.
Діточки рідненькі,
І лелеку привітайте,
І матусю-неньку.
· · · · ·
Відлуннями зими
Приходять сни до мене,
Повиті смутком
Сивокрилих мрій.
Кажіть чи не кажіть,
Я знаю достеменно:
Не втратила душа
У снах святих надій.
Не опустила безпорадно
Руки,
Не відреклась від
Дітей своїх.
Заради них
Готова йти на муки,
Заради всіх, і мертвих,
І живих.
Заради тих,
Хто пророста травою,
Хто явором задумливим шумить,
Хто став навіки
Щемною журбою
Заради того серця,
Що болить.
· · · · ·
ДИКЕ ЖИТО
Дике жито, дике жито,
В полі за курганом.
А над ним, вітрами биті,
Стеляться тумани.
Хто розвіяв, хто посіяв,
Золоті зернята,
Той, хто сіяв, стріти мріяв
Любі оченята.
Може, віяв, може, сіяв
Жито парубоче?
Над тим житом вітер виє,
Щось сказати хоче.
"Стало диким, стяло диким,
Стало диким жито,
Бо того, хто його сіяв,
На кургані вбито.
Не діждались оченята
Свого щастя й долі,
Золоті оті зернята
Сію я у полі".
Дике жито, дике жито,
В полі за курганом,
А над ним, вітрами биті,
Стеляться тумани...
· · · · ·
Стара вишня біля хати,
Старий батько, стара мати,
В темних зморшках стовбур, віти,
Всі старі,- де правду діти.
В батька зморшки на чолі,
Руки в зморшках на столі.
Наче снігом припорошена,
Мати, бач, як на запрошенні.
А колись же біля столу,
Наче сонечко на доли
Розсипала сміх і жарти,
Наливала в чарки з кварти.
І така була вродлива,
Начє горлиця журлива.
Чорни брови, карі очі
Зірочками серед ночі
Над колискою світили,
Діточок рідненьких гріли.
—На якій дорозі, мамо,
Ви літа свої згубили,
При якій дорозі, тато, Ваша молодість і сили?
—Ти, краса наша і сила,
Доню, писаночка, мила,
Ну а молодість—в тополі,
Що стоїть на видноколі,
Біля братської могили,
Де навік сини спочили,
· · · · ·
Хтось посіяв сум у полї,
А він рясно так зійшов,
Хтось позбавив мене долі,
А вона зі мною знов.
Моя доле, моя вдача,
Ти срібний дзвіночок мій,
То радієш ти, то плачеш,
Б'єшся в клітці золотій.
Як на мене, я б розкрила
В світ дверцята золоті.
Та позбавлена, я сили
Богатирської в житті.
Безпорадно виснуть крила,
Опліта їх туга й сум.
Над тобою ж заясніло
Вінце виткане із дум.
· · · · ·
Жага і спека,
Небо без хмарини,
Хлібами йдуть,
Неначе в бій, машини.
Сміється сонце,
І радіє мати,
А на селі—
Лише малі хлоп'ята,
І ті чекають
На шляху нагоди—
Старенької колгоспної
Підводи.
Усі в степу.
А він гуде уголос,
І горнеться до серця
Теплий колос,
І перші зерна
Падають в долоні,
І вітер пестить
Батька сиві скроні.
Несхибний і завзятий,-
Жнива—як бій,
За хліб, за пісню
І радість в хаті.
· · · · ·
Про це не можна просто так писати
Слова повинно вистраждати серце
Почувши:—Мамо, я боюся спати...
—Чого, мій, синку?—
—Я боюся вмерти,..
Моя дитино! Хлопчик мій вродливий,
Покинь думки страшні ці, недитячі,
Ти ж завжди в менен був такий сміливий,
Так каже мати, а сама все плаче.
—О, Господи, за віщо цяя кара?
Чим прогнівала бога Україна?
Чорнобильська зловіща чорна згара
Не забирай навіки мого сина.—
І вже не зойк, а зойки материні,
Пливуть вплітаючись так рясно в первоцвіт:
Весна у розпалі на рідній Україні,
Та став для нас враз чорним білий світ.
В твоїй землі, Чорнобилю, навіки
Посіяно і сум, і смуток чорний
І переповнено навіки ріки
Полів незораних—сльозами матерів,.
Кого винити? З кого нам питати?
Хто скоїв лихо? Хто, скажіть, з людей?
Скажу, хоч боляче мені таке казати:
Ми винні перед майбуттям дітей.
· · · · ·
Не сійте розбрату, брати мої.
Нам заповідано у згоді жити.
І між собою порівну ділити
Жалі, болі і радощі земні. Ми скривджені однаково усі, Болить мені за неньку Україну,
Та в цю нелегку, провісну годину, Не розмежуймо нашу суть єдину.
· · · · ·
БАТЬКІВСЬКА ХАТА
Перепочити б, та часу немає. Бо колія все стелиться під ноги, І ваблять зір несходжені дороги
Де ген отари куряву здіймають. Чи стане сили в мене подолати Жагу і спрагу в збурених літах,
Чи, може, я, мов збитий вітром птах, Впаду на призьбу батьківської хати. Впаду знесилено і думкою прозрію:
Не обмину її, не зраджу—у надії . Поки стоїть вона під зорянистим небом. Батьківська хата, на зелених стеблах,
· · · · ·
Вже за вікнами осінь Листвину багрянить, На лимани на коси Павутиння летить. І на стерні сідає
Обважнілий туман. І на когось чекає Спорожнілий гарман. А "курлиuot;» над гарманом,- Серця тужного скрик,
Я в цю мить первозданну Вірю звіку й повік. Що чекає на мене: Ачи пекло, чи рай? Осінь, листя зелене, Почекай, не зривай.
· · · · ·
ЄКАТЕРИНА
Я стелю скатертину лляну— В хаті присмак любистка і м'яти, Постелила степів далину У дитинстві мені моя мати,
І пустила одну постепах, Босоногу дитину свою, А сама йшла вперед по снігам, Прокладаючи стежку жалю,
Прикривала у спеку мене, Від дощу у гайок зазивала, Та не знала я, стене, не знала, Хто від лиха боронить мене!
А як взнала, то узнала в сніги, Все шукала сліди материнські, І палала душа від жаги, Припадаючи до скатертини.
· · · · ·
"Конь черный подо мной—земля, А белый конь—песок".
Алишер Навои.
В мойому стійлі три коня: Крилатий—той зірок сягає, Земний ген куряву здіймає,
Слід третього—в пісках зникає. А я прикута до землі, Лише в думках за ними рину На розпростертому крилі...
Моїм думкам нема зупину. Одна в степу копитом б'є, Неначе скіфська кобилиця, Де вітер дух полину п'є В своїй освяченій світлиці,
А друга думка—джерело Для спраглих у пустелі, А може, рятівне весло В часи,і буремні, невеселі?! Якби ж воно так і було,
Душа б нічого не благала, Лише б коней не занесло, Лише б я повода тримала.
· · · · ·
МЕДУЗИ
Медузи в морі! Диво з див! Звідкіль їх течія пригнала?! Не залишаючи слідів,
Рожева берега дістала. Зелена хвиля колива Мереживо грайливе, Медузи в морі!? Чи бува Ще десь подібне диво?
Не зачіпайте, прошу вас, Цю дивовижну квітку моря, Пливе у безвість мій баркас На грані радощів і горя.
Вона холодна, це ж бо так. Та все ж красу очам дарує, Медузи в морі! Добрий знак: Життя довкола нас вирує.
· · · · ·
Ліплю, мов з глини я, святую жрицю, Не відчуваю ні часу, ні втоми, І сонце кида промені жаристі
І мій заміс, неначе сніп соломи. Яке обличчя буде в тої жриці!?! Веселі очі, чи сумні від болю?
Чи гострі, наче блискавиці, Що підкоряють собі долю? Чи лагідні, чи сповнені любові, Такі , як має тільки матір божа,
В них почуттів весняна повінь, Вони на твої очі, мамо, схожі. Такі великі—неправдоподібно, З дитинства скривджені лихим,
Я не зустріла тим очам подібних, Ні у житті, ні в вимислі своїм. І я не відреклася того суму, По вінця ним наповнена душа,
І студеніє кров від сили струму, Що випромінюють розводдя Сиваша,
· · · · ·
МАРЕННЯ
На сполох вдарило, чи може, марю,— Хутчіш до вікон, що там у ночі? Все небо напріч вкрили димні хмари, Язик вогню на чорному плечі.
Вже зойкнуло над сонною водою, А я стою на місці прикипіло, Неначе враз зробилася німою, Але й на крок малий не відступила.
Вогонь, неначе звір оскаженілий
Гуде, реве, мов вирвався з темниці, І кожну мить він набуває сили Від жертви, що приносять йому жриці.
Безжалісно, неначе править справу З благославіння бога самого, Вогонь змітає переправи Між сьогоденням й майбуттям його. Де він живе і де перебуває,
Який зв'язок між ним й вогнем душі Того ні я, ні ти, того ніхто не знає. Пішли б скоріше проливні дощі. І остудили б душу мою хвору.
І з попелища змили б чорний гар, В моїй уяві ще живуть потвори, Та небо вже звільняється від хмар
· · · · ·
ВЕЧЕРЯ
В хаті присмерк, не наче в діброві. Січень в вікна гирлигою б'є. І рядок на обірванім слові В хащі дикій шляхом видає.
Засвітити б вогонь, розігнати Чорну зграю бісівських думок. Та не можу руки я підняти, Заворожено все до зірок,
Все знайоме стає незнайомим, Все велике—надміру малим, Нерухоме раніше—рухомим, Неживе— дивовижно—живим, А мене, наче вже не існує,
Не збагну я, хто я, і де я, Тільки в серці імення, що всує.
Сина Божого, Сіна ім'я. Та забило, загупало в двері, Боже праведний, хто там?—кричу. —Тато й мамо прислали вечерю...
—Зараз, діти, вогонь засвічу,..
· · · · ·
ПІЧ
Як хороше стояти біля груби,
Долонями вбираючи тепло,
І те, що на шляхах закурених ми губим,
І те, що у дитинстві відцвіло.
Відгомоніло і віджевріло осоння
У літеплі сполоханих подій,
І піч у хаті нібито спросоння,
Все їй вчувається і в'серпні вітровій.
Співає щось задумливо під носа,
Сопе, гуде і кидає жари,
Свистить і булькає й голосить,
Ковтає дрова, наче ті дари.
Пашить теплом, немов добряча баба,
І червоніє в усмішці святій,
І мої руки, мертві дві незграби,
Враз оживають при пожежі тій.
Вклоняюся тобі, мов матері, низенько»
Тепла колиска і думок скарбниця*
Мого дитинства скривдженого ненька,
Душі моїй нескорена столиця.
· · · · ·
ЗАПАШНІ КОРЖІ
Затоплю Я піч, Напечу коржів, Напечу коржів Для своїх синів, Для своїх синів, Для своїх орлят, Для своїх орлят, Любих соколят, На столі коржї Запашні стоять, Сонце у вікні, А синочки сплять
Притомилися, Натрудилися, На шляхах життя, Забарилися Сяду біля них, Хай іще посплять, На столі коржі Запашні стоять.
Не пущу синів, В далеч—далечінь, Серденько моє, Біля них спочинь,
· · · · ·
"Леся Українка"—Картина М. Писанко
Яке життя, які літа, За цими ніжними плечима, Яка любов і почуття, За цими темними очима. Живе журба у цих очах, Та так невимовно І тихо, Що навіть зеленню верба, Не може виплакати лиха. О, що це з серденьком моїм, Що так тріпоче і так б'ється, За тим віконцем срібляним Рясним барвінком день сміється. І ось вже зрадницька сльоза
В мої скотилася долоні, І з полотна гінка лоза Сипнула сум мені на скроні
· · · · ·
ЦИГАНКА
"Молода, вродлива, дай погадаю, скажу: Що було, що буде, що тебе чекає..."
На перехресті гомінкім
Стоїть циганка молода,
Народ повз неї—мов вода,
Вона ж до всіх з прислів'ячком своїм.
Та відвертаються, проходячи квапливо, Старі і молоді, біляві її чорнобриві. І зиркають зневажливо на того, Хто все ж таки підійде до небоги.
Я підійшла.Що вже було—те знаю, Що буде,то нікому невідоме. А може, я щасливу вдачу маю, Всміхнулась, й подала свою долоню,
І поглядом збентеженим зустрілась З великими, бездонними очима, В яких жариною подумка билась, І неба чорного хустина.
З-під вій густих дивилася па мене Замріяна, запитлива істота, Палала хустка—вквітчане знамено. Я їй повірила достоту.
"Життя дорога в тебе довга, Не скоро буде гробова дошка, А вдача: що душа твоя замовить, Те зробить вправная рука..."
Ну що ж, циганко, рацію ти маєш, Хай і тобі всміхається життя, За те, що віру й сили надихаєш, І відкриваєш майбуття.
· · · · ·
РАДУЙСЯ ,ЗЕМЛЕ...
"Радуйся, земле, син божий народився"
І випав сніг, глибокий і пухкий, І землю вкрив, посічену вітрами, І відступив за грудень рік старий З своїми радощами і журами.
Розверзлися злотії ворота, І світ почув твій крик, свята дитино, В старе не може бути вороття, Оновлена встає зі сходу днина.
Вже промінь сонця впав на немовля, Воно йому всміхнулося раденько, Чумацький шлях ввижається здаля Твоїм розлогим шляхом, земле-ненько.
Іди. дитино, по шляху труднім, Його світам горіти й пломеніти, Змужнілим вершником на дикому коні, Лети вперед тим шляхом битим.
Благословляю на той шлях тебе, На ньому ти не знайдеш порятунку Від болю, від образи, та святе, Завіщане тобі,—на ньому, синку.
· · · · ·
Як навчила мене мати Нитки підбирати, Сіла я ж побіля хати Рушник вишивати,
Рушник довгий, Наче поле, А по ньому м'ята, Заспівай мені про долю. Півнику картатий.
Нитка тягнеться червона, А за нею чорна. Мати каже: Моя доню, Ти така моторна.
Вишивай-но, моя доню, По краєчку гілля, Бачу я, мов на долоні, Буде в нас весілля.
· · · · ·
На призьбі вечір, наче кіт, П'є молоко туману, Таємний світ, безмежний світ, Не вводь мене в оману.
Я хочу теж, як та зоря, Збентежена навіки, Почувши пісню Кобзаря, Важкі піднять повіки.
Піти у степ, де соняхи, І край долини білий Зламати пагін черемхи, Покласти на могилу.
І засурмити про свій біль, На всі чотири боки, Щоб пісню цю почув звідсіль, І степ, І світ широкий.
· · · · ·
Порадь мені, як далі жити, Моя ти сестро, іскро божа, Чи вболівати, чи радіти, Чи серцем збайдужіти, може, До сліз, до болю, до жалів, До всього людського у світі, До цих полів, до цих степів, До подарованої миті. Не зрадь мене у час тяжкий, Не обезводь живе джерельце, Тягар, невимовно важкий, От—от порве приструнок серця.
· · · · ·
Сиротський хліб, солоний та гіркий. Сирітські сльози—очі випікають. Не дай вам, боже, знати, як страждає Сирітське серце в журності своїй, Людським хлоп'ям стоїть узбіч дороги, Торбинка на худенькому плечі, Гарячий пил вкрива пошерхлі ноги, Так у сльоту, так вдень і у ночі. Моя зболіла, рідна Україно, Тобі несу у пригорщі води, Ковтни її джерельної, дитино, Обмий від пилу скривджені сліди, Сирітські сльози витри рукавом, Нехай в очах твоїх не вгледжу туги. Бач, гонить вітер сивим полином, Мов кураїну, зірвану наруги.
· · · · ·
Більш не хочу і не можу, Я сумних пісень співати, Наді мною зглянься, Боже, Пресвятая зглянься Матір. Чом, скажи, обрала, доле, Серед всіх людей у світі, Ти мале дівчисько кволе З неполахоної миті!? Чом поклала їй на плечі Весь тягар людської долі, В одіж одягла чернечий І позбавила ж бо долі!? Пісня радісна й весела Хоче з вуст моїх злетіти, Та в забутих богом селах Їй вже нікому радіти.
· · · · ·
КОРОМИСЛО
Розписане, уквітчане, Не раз водою свічене, Коромисло на плечі Лягло крилом лелечим. Тонке, легке, грайливе, Дівчатко чорнобриве, Несе його, сміється, Коса по спин! в'ється. До криниці підійшла, Та й води набрала, І пішла собі, мов пава, Поглядаючи лукаво. А за тином хлопці, Добрії молодці. Відра—повнії води. Хто сміливий? Ну ж, ходи
· · · · ·
ЧЕРВОНА ШИПШИНА
Наче груди дівочі Пружиніє шипшина. Вітер теплий тріпоче Вишивану кофтину, Грає сонця веселка У прозорій краплині На засмаглих гіллячках Тої диво—шипшини. Недоторкана, чиста, Заповідана плесу, Я у подумах-згадках, По життю тебе несла, Твої віти гнучкії Ваблять зір, привертають, На червону шипшину Долю я загадаю.
Червона шипшина до схилу припала, Червона шипшина до схилу припала, Червона шипшина, тебе я шукала, Червона шипшина, тебе я шукала, Шукала й знайшла у вітровій оселі, Пісні водограй тобі грає веселі.
Пісні водограй тобі грає веселі.
Шукала й знайшла у вітровій оеелї, Бо навіки припала Та шипшина до схилу, Водоспад-водограй їй відновлює сили, І вона над водою, Наче стрічка червона, І немає нічого Краще того полону.
· · · · ·
ДВА КЛИНИ
Зіходяться в німій далечині
Два клини, ярий та озимий.
І я виходжу в поле навесні,
Щоб десь в далечині зустріться з ними.
Два клини, ярий та озимий...
Озимий, наче оксамитом вкривсь, А ярий —- чорний як крило грачине, Ти не проводь повз них, на мить спинись. Прислухайся, бо наче пісня лине: Два клини, ярий та озимий...
Обох їх окропив солоний піт, Щоб наливались силою зернини, І скільки б не минуло згодом літ, Не заростуть до них людські стежини Два клини, ярий та озимий...
А прийде час, і чорний ярий клин,
Зазеленіє, як і той озимий, І тепле сонце наче старий млин, Закрутить жорнами важкими й золотими. Два клини, ярий та озимий...
· · · · ·
Йду понад лиманом, Хмари розсуваю, З вранішнім туманом Сонце зустрічаю.
Дме солоний вітер В білії вітрила Ой, була о я чайкою, Мала дужі крила,
І злетіла б в небо, Аж до небосхилу, Та й зачарувалася Краєм засмаглілим.
Горнеться до мене Хвиля, мов дитина, Я ж до тебе лину, Мати-Україно.
· · · · ·
Стою одна, знесилена, в пустелі, Гарячий вітер обпіка висок, І мої думи, наче ті газелі, Їм, як мені,—аби води ковток.
Аби припасти спраглими губами До чистої джерельної води, До неї люди йдуть і йшли віками, Та як знайти в пустелі ті сліди.
Невже одна я на всім білім світі, Благаю небо: "Ти не зрадь мене!" І марю у чеканні тої миті, Коли господь пошле щось провісне?!
· · · · ·
Десь у вирі діди розмовляють, Чую, розголос степом іде, І з верби дивним птахом злітає Павутиннячко світле, руде. До старої па мить пригорнуся, Серце скрає невимовний жаль,— Тут в землі моя рідна матуся, Моя туга й незгасна печаль. Чи ме тому верба заломили Свої віти у вічній журбі, Чим я, земле, тобі завинила, Чим, скажи, рідний степе,—тобі?...
· · · · ·
Снігу! Снігу білого За ніч намело. Я до свого милого Йду через село. Валанці ж бо катані, Білий кожучок, Кажуть, ми засватані, Я і женішок. Та про те не думаю, Я ще молода, Може, й передумаю, Що то за біда?! Називаю "милим", Звісно,—жартома, Була б з чорнобривим, Як би не зима. А поки до "милого", Йду через село, Бо до чорнобривого Стежки замело,
· · · · ·
Щось мені не спалося в ночі, В подумах народжувались рими, А тепер хоч смійся, хоч кричи, Хоч вертайся знову в ніч за ними. Чом не встала, чом у той же час їх не записала гарячково, Адже клала під іконостас
Олівець і папірець черговий, Рими, рими—вершники мої, Я зніму з коня срібну вуздечку, Хай летять на зустріч вам вогні, Рідного приморського містечка, Ось вперед вже вирвалась одна, Та я мушу біг її спинити, Шпорами приборкати коня, Аби піну з тіла його збити. Кінь хропе, та став, ніким негиашш Далі—другий, прохолоду п'є.
Дивна річ, та ранок невблаганний Вже у вікна променями б'є.
· · · · ·
Зачекалась я на тебе,
Дощику травневий,
Ти полий, полий із неба,
На садок вишневий,
Чом обходиш стороною
Пшениці у полі,
Чом не хочеш йти зі мною
Пошукати долі?!
Я тобі назустріч вийду,
Босоніж із хати,
Я прийму тебе в обійми,
Наче рідна мати.
Вже пішов вітрець легенький,
Курява знялася,
Стогне явір зелененький,
Злив я почалася.
· · · · ·
Засутеніло. Зірка засвітилась,
До димаря тихенько притулилась.
Замислилось дівча на підвіконні,
І теплий вечір ліг в її долоні,
Й безмежний світ, глибокий, наче доля,
Де біля хати батькова тополя,
Де за селом зелене зелен-жито
Дощем веселим, наче личко, вмито.
· · · · ·
СИЗАЯ ГОЛУБКА
Відчинила двері— На порозі—диво! Сизая голубка Звідкись прилетіла, Сизая голубка, Та й не полохлива, В вічі заглядає, Дивиться сміливо, Я стою завмерла, Щоб не налякати, Може, добру звістку Зараз буду мати?! Сизая голубка,— Степова перлина, Чи принесла ти мені Звісточку від сина?
· · · · ·
Мені болить за посмішку зневіри, Що де в кого сьогодні на обличчі. Та я скажу: не втратили ми віри, Не заблукали в хащах протиріччя.
Вона вже в тім, що наш здоровий глузд, Стає на перепоні дикій силі, Коли з обпечених кривавим вітром вуст Зриваються слова оскаженілі.
Доволі крові! Людство, схаменись! Ще рано правити по нашій дружбі тризну В низькім поклоні перед нею ти схились Покайся, людство, поки ще не пізно.
Зігрій її змарнілу, пробуди Любов, надію в серці, мудрість, силу. І чорна хмара злісної біди Спливе навік за окрай небосхилу.
· · · · ·
Розпустила свої коси Дівка-дощовиця, Я її зустріла, босу, В розплесну пшениці.
Задивилася, вклонилась До землі низенько, Добре, що не забарилась, Що прийшла раненько.
Дощовиця-громовиця, Дівка білолиця, А за яром, там де криця, Вітер чепуриться,
Їй у вічі заглядає,
Біля неї в'ється, Чорні хмари розсуває, А вона сміється.
Ось зустрілись край діброви, В сонячній оселі, Біле личко, чорні брови, Струмені веселі.
· · · · ·
Після осінньої негоди Я зустрічаю перший сніг, Як весняні бурхливі води, Як після сліз—дитячий сміх.
І зачарована навіки,
Стою у сніжній білизні,
І рідний степ, в сніги повитий,
Вже сповідається мені.
Стоять в снігу по війця хати, Пливе над ними світлий дим, Вже, мабуть, піч стопила мати, Бо хлібом пахне запашним.
То зачарована дорога, Що між дерев та віх лягла, Мене до рідного порогу, Як у дитинстві, привела.
· · · · ·
ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ
Чумацький шлях, легендами повитий,
Скривавлений, знівечений і битий,
Козацькими могилами поритий,
Увічнений всивілим полином,
До тебе я у подумах звертаюсь,
І у твоє минуле повертаюсь,
Мов горлиця з пораненим крилом.
Хто я, скажи мені, і де моє коріння,
Хто дав мені наснагу і терпіння,
Від кого в серці маю я жаління,
До квітки весняної Сиваша,
Що вряснює окрай дороги милий,
І до стеблини горнеться похилий?
Я знаю, в них живе моя душа!
Не можу більш навпомацки блукати,
Не хочу я, мов нехрест той, вмирати