Володимир Чекамов, талановитий музикант і великий життєлюб — людина у Генiчеську, та генiчеському районі відома. Він автор пісень, неабиякий майстер імпровізації: може заграти пісню у кількох варіантах.

Один із поціновувачів його таланту сказав якось: «Чекамов не просто грає — він мислить на баяні! З його допомогою витягують будь-які концерти». Хоча нещодавно Володимир Федорович відсвяткував своє 70-річчя, він повен творчих сил і завзяття. Про те, що довгі роки живить його, звідки витоки таланту ювіляра, він погодився розповісти нашому кореспондентові.

— У Вас у роду були музиканти, Володимире Федоровичу?

— Я із сім’ї інтелігентів — батько, Федір Євгенович, і мати, Мотрона Олексіївна, були вчителями. Батько чудово грав на скрипці, я теж опанував цей інструмент і ми часто грали дуетом. Але моєю мрією була гармошка, дід по матері був гармоністом.

Пам’ятаю, у нас вдома був патефон. Мені було 4 роки, але я уже вмів накручувати пружину, ставити платівки і слухав. Найулюбленішою була із записом тріо баяністів, не міг і дня прожити без музики. У 1947 році батько зважив на мене, продав сіно, кілька вуликів і купив у Великій Олександрівці акордеон, як зараз бачу його: темно-зеленого кольору з жовтими ґудзиками. Вже за чотири години я ободвома руками грав «Думи мої, думи» — підібрав на слух. Пізніше опанував баян.

— Звідки Ви родом?

— З села Новокубань Великоолександрівського району. Село невеличке, на три вулиці, стояло у низині, і кожної весни затоплювалося талими водами. Школи в селі не було, ходили в сусіднє, за п’ять кілометрів, і це не вважалося на той час чимось надзвичайним. Ми, 6-7-річні, не сиділи біля маминих спідниць, а вивчали навколишній світ. Неподалік Новокубані були два, зруйновані ще в колективізацію, села Кацапське та Медведівка. Ми, хлопці, навідувалися туди, гралися між зруйнованих часом і людьми хатин, бувало, потрапляли під дощі та грози, одного разу ледве втекли від зграї вовків. Я міг відстати від товаришів, годинами спостерігати, як миші носять зерно в нірку, стрибають молоді зайчата чи кубляться навесні гадюки. Намагався уявити собі жителів тих покинутих сіл, їх характери і заняття.

— А який найяскравіший спогад дитинства?

— 1943 року, в окупацію, від виразки шлунку вмирав мій дід по батькові — Євген (у селі його називали Євгеній), якого я дуже любив. Німець-лікар сказав нам, що дід безнадійний. Той і сам знав, що вже недовго залишилось, горлом майже безперервно йшла кров, але намагався заспокоїти близьких і помер у повній свідомості.

Ховали Євгентія сонячним вересневим днем з церковним хором, який майстерно співав псалми. Цвинтар знаходився на гірці за селом. Як несли діда, налетіли літаки і, побачивши скупчення людей, почали пікірувати на нас. Всі розбіглися, а я вчепився за труну і намагався прикрити, захистити мертвого. Мабуть, роздивившись, із ким мають справу, трійка винищувачів полетіла далі, а мене не без зусиль відірвали від діда.

— Як далі склалося Ваше доросле життя, Володимире Федоровичу?

— Взимку 1953 року наша сім’я переїхала в Качкарівку Бериславського району і, хочете вірте, хочете ні, перша дівчина, яку я там побачив, була моя майбутня дружина Світлана Климентенко. Були ми ровесниками і вчилися в одному класі. Обоє займалися в самодіяльності — Світлана добре співала, а я їй компанував. У 1954 вступив до Херсонського музичного училища по класу баяна, яке з перервою у три роки (служба в лавах армії), закінчив. 1960 року одержав направлення в Генічеськ у музичну школу, де директором був мій однокурсник Володимир Кузнєцов. На той час ми зі Світланою, випускницею Херсонського педінституту, вже були одружені. З початку свого перебування в місті постійно брав участь у обласних та республіканських конкурсах, тоді з цим було легше, ніхто не вимагав фестивальних внесків. Це був період професійного росту. Заочно закінчив Одеську консерваторію. Увесь цей час викладав у музичній школі, разом із дружиною Світланою Іванівною, моєю музою, виховали двох синів — Ігоря та Сергія.

— Сини успадкували Вашу любов до музики?

— Старший Ігор чудово грає на гітарі, пробує імпровізувати, якби не хвороба, він би досяг значних результатів. Молодший, Сергій, бард, пише філософську поезію, лауреат багатьох конкурсів авторської пісні. Є ще онука Інночка, закінчила музичну школу, чудово співає, хоча обрала фах економіста, любов до музики значно полегшить їй життя.

— Чим займаєтеся сьогодні, Володимире Федоровичу?

— З 2000 року працюю акомпаніатором в районному Палаці творчості в хореографічному гуртку «Пролісок». Хоча люди там працюють у більшості молоді, я прижився серед них. Сьогодні Палац — моя друга домівка, особливо приємно відчувати повагу Зінаїди Василівни Ніколаєвої, директора цього закладу. Також з 1998 року я беззмінний акомпаніатор хору ветеранів війни та праці.

— Крім творчості, що для Вас важливо в житті?

— Добробут сім’ї. Відчуваю відповідальність за дружину, синів, найдорожчих для мене людей. Все, що від мене залежатиме, зроблю заради них.

— Що допомагає в мистецтві?

— Допомагають сильні емоції, як позитивні, так і негативні, навіть конфлікти, стреси взагалі.

— А що заважає?

— Коли почався творчий процес, не люблю, щоб мені заважали, свого кабінету не маю, тому усамітнююсь, де тільки можна: в Палаці творчості, Будинку культури чи й на городі.

— Город — то Ваше хобі?

— З радістю віддаюсь роботі на ньому, але такою мірою, щоб не було каторгою. Дуже люблю дивитися футбол, грати в шахи, пишу дружні шаржі, пісні, деякі з них були надруковані в альманасі «Трамонтан».

— Кого з учнів пам’ятаєте, чи хоч один перевершив Вас?

— Пам’ятаю багатьох. І талановитих було немало: Гапшенко Федя, Шевченко Саша, Рита Прищепа, Шокарьов Вова, Чорний Валера, Соколенко Сашко. Кожен щось від мене успадкував, але не перевершив жоден.

— Про що мрієте, Володимире Федоровичу?

— Щоб людям в Україні добре жилося: у нас талановиті, працьовиті люди, а вдачі їм нема. Винна велика політика, яка дуже дорого обходиться простим людям. Переконаний, що людина — найбільша цінність і ніякі найгуманніші закони, декларації, універсали не варті сльози дитини.

Такий він, Володимир Чекамов, музикант і особистість. З роси та води Вам, Володимире Федоровичу!