Серце, віддане людям
Лікар одна з найблагородніших професій на землі. Справжній лікар, не тільки професія, це доля. Ці слова цілком можна віднести до Дмитра Антиповича Кривоноса, чия професійна медична діяльність тісно пов'язана з нашим районом. Російський письменник Василь Шукшин вважав: щоб взнати людину, про неї треба знати три речі як вона народилася, як одружилася, як померла.
За паспортом Дмитро Кривонос народився 08.11.1904 р. в с. Рахмановка (за іншими відомостями Александродар) Криворізького р-ну на Дніпропетровщині. Внаслідок нещасного випадку 1908 р. він із сестрою Євтимією (Єфімією), старшою за брата на п'ять років, залишився сиротою і потрапив до Херсонського сирітського дому. В усіх анкетах писав, що походить із селян, хоча в сімейному архіві зберігається фотографія, подарована у 50 роки його двоюрідним братом Андрієм, до речі, теж лікарем-хірургом, де той знятий у мудирі з еполетами, а поруч відповідно вдягнена молода жінка. Цьому можна знайти пояснення, адже відомо, що в 20 роки ХХ ст. пролетарське походження було перепусткою до знань та освіти, до яких прагнув Кривонос усе життя.
Після закінчення Херсонської фельдшерської школи Дмитро працює в одному з санаторіїв у Євпаторії, а з 1927 р. він студент І Московського медичного інституту, де на той час викладали світила вітчизняної науки, як Н.Л. Семашко, П.А. Герцен, П.Б. Ганушкін. Після закінчення 1932 р. інституту Дмитро Кривонос у складі експедиції, що вивчала причини вимирання малих народів, їде до Бурятії. Восени того ж року експедиція повернулася до Москви без нього. Зі слів рідних Кривоноса відомо, що студентом він по любові одружився зі своєю однокурсницею Зінаїдою Альохіною, якій думка чоловіка їхати з експедицією в глушину здалася авантюрою, тож рішення молодого лікаря залишитися в Бурятії мало серйозні причини перевірити свої почуття до молодої дружини. Не можна відкидати те, що Дмитро Антипович був людиною своєї епохи, ім рухав максималізм і гасло часу: "Иди к униженным, иди к обиженным, там нужен ты!".
З серпня 1932 р. по травень 1938 р. Дмитро Кривонос хірург та головний лікар Баунтовської лікарні у віддаленому районі Бурято-Монгольської АРСР, де мав не обмежені можливості вдосконалювати набуті в інституті знання. Тільки за допомоги фельдшера та санітарки він виконує найскладніші на той час операції, рятує життя десяткам людей. Повернувшись на «Велику землю» із значним професійним та життєвим досвідом, Кривонос розлучається з дружиною і більше вони ніколи не побачаться, хоча, маючи спільних знайомих, слідкували за кар'єрою один одного. 1962 р., коли Дмитро Антипович деякий час завідував Терпенівською лікарнею на Мелітопольщині, колишня дружина попросила його прооперувати свою сестру, що Кривонос, не зважаючи на складний випадок, блискуче зробив. Потім, на 60-річчя Кривоноса, що відмічалося на районному рівні, Зінаїда Альохіна приїхала особисто поздоровити його, але Кривонос, довідавшись про її приїзд, навмисно поїхав на футбольний матч до Сивашів.
…До Великої Вітчизняної війни Кривонос встиг пропрацюівати хірургом на хуторі Веселий Ростовської області та в Новогригорівці нашого району. 20 червня 1941 р. він закінчив в Одесі курси воєнно-польової хірургії і вже на другий день війни, мобілізований Генічеським райвійськоматом, почав організовувати польовий пересувний шпиталь №689, що складався з медпрацівників Генічеської та Сиваської райлікарень. Отримавши все необхідне, медики вирушили у район Вінніці-Жмеринки. Разом із армією відступали, надаючи допомогу, до Сталінграду, тільки тут через шпиталь пройшло більше п'яти тисяч поранених. Часто операційна знаходилась за 200 м від передової лінії, оперував Кривонос скрізь: в каналізаційних тонелях, бліндажах.
На випадок зруйнування операційної, лягаючи спати, Кривонос завжди прибинтовував на груди запасний комплект хірургічних інструментів. Там же, в Сталінградському пеклі, у Кривоноса з'явилася ідея сконструювати розбірний ортопедичний стіл для лікування поранених кінцівок, який він разом із водієм змайстрував у хвилини затишшя.
Разом із наступаючою армією шпиталь просувався за Захід, у 1943 р. він розміщався в с. Рівне, медперсоналу допомагали А.В. Муращенко, К.Я. Колодаєнко. Закінчився фронтовий шлях Кривоноса у Веймарі, але ще більше року довелося перебувати у лавах армії. Коли, демобілізувавшись, від'їздив в Україну, на подив заповзятливих колег погрузив на «полуторку» не килими чи інше майно, а пересувну електростанцію, обладнання для рентгенкабінету, ліки. Вже тоді в 42 річного лікаря була заповітна мрія створити власну лікарню за зразком кращих європейських клінік. У нашому районі відбудовував Новогригорівську лікарню, працював головним лікарем у Генічеській, в цей час до нього перебралася з двома дітьми сестра Єфімія «Фіма», як ласкаво він її називав. Жили у землянці на місці, де сьогодні поліклініка.
Потім були Херсон, Високопілля, Нова Каховка. До речі, в Н. Каховці пацієнтом Дмитра Антиповича був славетний режисер Олександр Довженко, який збирав матеріали до кіноповісті «Поема про море».
1955 року Дмитро Кривоноса запросили до с. Рівне, де збиралися будувати лікарню. Протягом двох років, безпосередньо під керівництвом головного лікаря, будівництво її було завершено. На прилеглій території розкинувся великий парк, окрасою якого став басейн із фонтаном. З часом Кривонос побудував відділення, де застосовувались лікувальні грязі, що завозились із Кирилівки. Ідею створення цього відділення Дмитро Антипович відстоював на обласному рівні: "доярки гниють у навозі, треба якось протистояти професійним захворюванням, усіх до санаторіїв не відправиш!"
Був дуже вимогливий до персоналу, але в першу чергу до себе. Згадує акушерка Марія Денисівна Чуєва (Полевик):
«Іноді траплялися важкі пологи, одного разу дівчинка народилася полумертвою, я швидко до Дмитра Антиповича, він сам робив операцію, але, побачивши мене, все зрозумів, доручив продовжувати асистенту й пішов зі мною. Зробив новонародженій укол адреналіну в серце і вона вижила, а, ставши дорослою, присвятила життя медицині. Дмитро Антипович навчав персонал лікарських маніпуляцій, а було суворо відчитував за невчасно проведену процедуру, прогул, лінощі. Мірилом і зразком самовідданості для Кривоноса залишались фронтові медсестри, але довго зла ні на кого не тримав. Після лікарського обходу палати оживали, вмів пошуткувати, чудово розумів, що в медицині головними ліками є сам лікар.»
Іноді хворих привозили з віддалених сіл, вимагав нагодувати, помити пацієнта, тоді вже оглядав, коли було потрібно сидів біля них дві-три доби, розпитував скільки уколів зробили, що відчував після них, хоча сам іноді почував себе дуже кепсько, бо страждав на діабет, але виручала, мабуть, фротнова закалка. Ангелом-охоронцем Кривоноса була сестра Єфімія, найвідданіша йому істота. Коли її хоронили, Дмитро Антипович на кладовищі зняв у себе орден «Знак Пошани» і поклав сестрі до труни: «Заслужила!»
Загалом у Рівному пропрацював більше п'ятнадцяти років. Генічани пам'ятають Кривоноса головним лікарем водолікарні на Арабатській Стрілці. Любив людей, це було видно по тому, як щиро посміхається зустрічному, трохи кланяючись. Був відмінним діагностом, приладів ультразвукової діагностики тоді ще не було, але Кривонос ніколи не помилявся, майже до останніх тижнів життя консультував хворих, листувався з пацієнтами, які приїздили до нього з інших областей, цікавився їхнім самопочуттям, виписував багато медичних журналів, знав, до кого треба звернутися в тому чи іншому випадку.
Коли зовсім заслаб, доглядала його Галина Іванівна Рачинська, дружина племінника. У будь-яку погоду виходив на кручу (жили по вул. Приморській) вдивлявся в морську далечінь. Що бачилось йому за обрієм? Частину великої домашньої бібліотеки, яку збирав протягом багатьох років, віддав рідній Рівненській лікарні. Зупинилося серце Дмитра Кривоноса 4 січня 1989 р. На панахиду до Рівненського клубу прийшли сотні людей із навколішніх сіл, приїхали колеги та пацієнти з інших районів. Поховали народного лікаря, згідно з заповітом, на кладовищі с. Рівне.
Геннадій Пархоменко
|
220-летию Геническа венок поэзий
Крымский гость клуба «Темеринда»
«Стихи делятся не на хорошие и плохие, а на те, которые нравятся нам и которые нравятся кому-то другому»
(М.Л. Гаспаров)
Леонид Субботин. Крым. Село Медведево. Пенсионер. Любит шахматы, кроссворды, музыку, пишет стихи.
Увлеченность любимым делом заставляет встречать рассвет за письменным столом. Внешне многим напоминает Кирка Дугласа в роли Спартака в одноименном фильме. Реальные дела сочетает с трогательностью и достоверностью своих стихов.
Душевность его поэзии произвела впечатление на всех присутствующих в Клубе. Невольно захотелось поделиться всем, всколыхнувшим душу, с читателями «Приазовки».
Случайности нашей встречи Клуб обязан Светлане Рудниковой тонкому и чуткому ценителю творческой игры в человеке.
Берег моря. Сижу, загораю.
Зной июля и бриз ветерок,
В чехарду в перехлёстку играя,
Волны лижут прибрежный песок.
Как их море рождает умело!
Вдаль смотрю восхитительный вид:
Будто стадо барашек белых
Разбрелось и на берег бежит.
Солнце палит с усердным раденьем,
Но не видно, чтоб кто запотел
Ветер трепетным прикосновением
Жар отводит от бронзовых тел.
В несмолкаемом шуме прибоя
Монотонность, дремотный уют.
Всплески в пенье слились хоровое,
Волны славу Нептуну поют.
Глубина здесь в трех метрах от края,
Безупречность песчаного дна,
А прозрачность воды такая,
Что монета на дне видна.
Как приятно, хоть сразу несмело,
В лоно волн, в голубой изумруд,
Бултыхнуться нагревшимся телом
Пусть ласкают, качают, несут…
Славно здесь отдохнуть, отвлекаясь
От забот, хоть на маленький срок,
То зароюсь в песок, то купаюсь,
Покупаюсь и снова в песок.
Всласть используя время бесценное,
Пляж никто покидать не спешит;
Лёгкость, свежесть необыкновенная,
Праздник тела и праздник души.
Небо синее, светлое, светлое,
Воздух чистый йодом настоян.
Чудо море, мечта заветная!
Рад, что ласке твоей удостоен.
В шуме моря премудрость вечности,
А на месте взметнувшихся брызг
Атмосфера невинной беспечности,
Детский гомони радостный визг.
Ночь. На небе россыпь звездная
Да ущербная луна.
Вокруг слегка морозна
Воцарилась тишина.
В две шеренги за оградою
Молодые тополя
Дальше, в сумраке, с усладою
Задремавшие поля.
Я по плиткам, отшлифованным
Между домиков хожу
По лиманам очарованный
В гладь зеркальную гляжу.
Сказка ли? Глазам не верится,
До чего ж красивый вид:
По воде дорожка стелится
Лунным отблеском горит!
И лиманными улыбками
Довершают красоту
Фонари свечами зыбкими
Отраженные в порту.
Островами утки дикие
Затаились. Не слыхать
Здесь их скопища великие
Залетели отдыхать.
Стоит к берегу продвинуться
Ближний остров вдруг ожил
Прочь подальше утки ринутся
С мощным шумом тысяч крыл.
Мне забавно кромкой пляжною
(жаль, что нет ружья со мной)
Проходить и с пядью каждою
Слушать шум очередной.
Так порядком позабавившись,
Вновь, зевая постою
В небо мудрое уставившись,
Думу думаю свою.
***
Вот уж утро в гости просится
Зарумянив неба край
Ещё слышимей доносится
Из села собачий лай
У камина
Я люблю посидеть у камина
Здесь всегда привлекает меня
И волнует живая картина
Темпераментной пляски огня
Трек поленьев и гул в дымоходе
И дрожащий отсвет за спиной
Колдовским заклинаньем уводят
В мир душевный с окраской иной
Здесь и розовый цвет воспоминаний
Цвет пурпурный несбывшихся грёз
Серый, пепельный цвет от страданий
Что когда-то в душе перенёс.
Пусть в окно ветер злой шалопутный
Будет снегом колючим хлестать
Только здесь мне тепло и уютно
Есть что вспомнить, о чём помечтать.
Я задумаюсь в лёгком прищуре
Будут мысли мои далеки…
Будто назло взбесившейся буре
Пляшут огненные языки.
|
|